Війна почалася першого вересня 1939р..Дуже виразно пригадую цей день я мав тоді всього 6 років, вдома були присутні бабуня, мама сестра і я. Ми,було десь коло полудня,коли раптом почули вибухи. Я як малих хлопець навіть не мав поняття, що таке є. Але мама нас – всіх присутніх дома чим скорше загнала до пивниці. Там ми сиділи і чекали, що буде дальше. Так почалася війна і так ми – ті що були у Львові чи взагалі в Західній Україні в тих часах пережили початок Другої світової війни. Я не пригадую вже так дуже докладно що дальше діялося, які були наші дні. Знаю тільки, що кожний раз як якась сирена гуділа нас заганяли до пивниці. Приходив сусід, який свого роду був таким відповідальним за нашу частину міста, нам пригадував чи переказував певні інструкції як поводитися як хоронитися. 17 вересня – цю дату я вже знаю з пізніших часів, але пригадую собі цей день коли у Львів вступили большевицькі війська. Я жив тоді на так званій горі Яцика – це вулиця Тарнавського. Ми вийшли з дому і раптом побачили вояків в дуже інших шинелях, в дуже іншому військовому виряді, від того що ми знали, бачили. Отож вони були в таких шапках, які здається називають “будьоновки” з дуже довгими крісами, а на крісах були також настромлені багнети. Це так дуже виразно пригадую як вулицею попри нашу хату маширували воїни так убрані. І так почалася для нас,можна так сказати, більшовицька дійсність. Тоді вже в короткому часі, вже закінчилися всі воєнні дії і ми діти пішли до школи. Моя сестра, п’ять років старша за мене, пішла до своєї кляси – продовжувала науку, яку почала скорше. Я поступив до першої кляси, але було сказане що буржуазна школа панської Польщі була не так добра як тепер нова – радянська школа, що всіх було треба на один рік пересунути в назад. І так свою науку я почав у клясі нуль. Дещо пам’ятаю з тих шкільних часів. Дуже цікавий момент був, що треба було бути в школі рано – в 7 годині а може у 8, вже не пригадую. В кожному разі, коли припадали свята, то ми мусіли вставати в 5 годині, батьки нас посилали ще по дорозі до школи, ми ішли на Святу літургію. Я ходив до школи на вул. Мохнацького у Львові, сьогодні це вул.Драгоманова, так що ми пів сьомої не пізніше, ми вже були на Службі Божій в церкві отців редемптористів – тодішя вул. Зибликевича (сьогодні Івана Франка). Школа для дитини як школа. Пригадую, що була досить строга дисципліна, вчителі вимагали щоб ми просто сиділи, якось так тримали руки за плечима. В кожному разі була школа я думаю не знаю, не можу порівняти з іншими. То було одиноке, що я пам’ятав, що я знав. Цікаве було, що в хаті не було що їсти. З трудом мої батьки діставали щось до їди. Не було,скажу, якогось страшного голоду, але все ж таки були браки. В школі ж натомість, десь так коло години десятої чи по десятій для нас були какао та якась така булочка. То було тільки в школах. Друга річ, в якій я ніколи не брав участь, але довідався пізніше – були також такі палати для учнів (піонерські палати). В них діти чи рання молодь, юнаки, юнацтво могли заниматися якимось своїми улюбленими заняттями – такими на рівні дітей. Одним словом, було звернено увагу на виховання дітей. То значить була певна виразна опіка,розуміється в відповідному напрямі – політичному, дітей. Коли кінчився шкільний рік, я пригадую, тому що я досить непогано вчився – я одержав свідоцтво на якому гарно видрукованому були,так собі сьогодні ще пригадую,може воно ще десь є в родинних документах, були постаті Лєніна і Сталіна. Одним словом це втиралося в нашу пам’ять. Дальше пригадую Першого травня 1940р. ми пережили перший раз травневий парад. Всі мусіли іти на парад – брати участь. В середині міста той парад переходив, всі переходили, на трибуні стояли поважні люди, думаю, в кожному разі ніхто не міг від того звільнитися – це була частина виховного процесу не тільки для дітей, бо в параді брали участь головно вже старші, але в кожному разі ціла атмосфера була, що ми святкували день першого травня. Ще такий один момент. Мої батьки, батько працював усе, скільки я пригадую, ще за часів перед війною, коли він повертався додому – десь коло 3 години, мати давала їсти, він пізніше трішки спочивав чи чимось занимався, в кожному разі, був працював. Коли прийшла радянська влада, мати мусіла також працювати, і вони обоє мусіли являтися на працю вже в 7 годині вранці дуже точно, бо хто спізнявся того суворо карали. Вони закінчували працю десь коло 5, скільки пригадую, але додому приходили десь пів восьмої. Чому? Бо майже кожного дня після роботи був мітинг – вони мусіли залишатися на місці праці і там відбувалися мітинги. Що там на тих мітингах бувало, одне що я пригадую, оповідали, що хтось читав якісь статті, хтось виголошував якісь доповіді, але в кожному разі, це була щоденна справа, щоденно кожний, вони всі працівники, мати працювала в пед..інституті, батько працював при Університеті Івана Франка. Один ще момент хочу згадати з тих днів. Одного гарного дня, радше вже був вечір, мій батько повернувся з роботи білий як стіна. Його обличчя було цілковито бліде, разючо бліде. Я запитався: “Що діється ?”. Ані батько ані мати нічого не сказали. Щойно пізніше, коли вже більшовицька влада перестала у Львові, мама згадала, що того дня батька кликали на допит. Що його допитували він ніколи не сказав. Взагалі, про цей момент він ніколи нам нічого не згадав. Що було, як було? Пригадую, що він прийшов цілком білий. Ось такі спогади з тих більшовицьких часів.

Прийшли німці, це було вже червень 41 року. Спочатку здавалося немовби, буде якась велика зміна. Багато людей сподівалося, що буде велика зміна, прийшов такий момент, я не скажу якоїсь евфорії особливої, але все ж таки якоїсь психічної-психологічної відлиги. Ще одне, пробачте, хотів би я річ згадати із самого часу коли прийшли німецькі війська до Львова. Тоді відкрили також в’язниці. І я пригадую, батьки ходили. Чуму я не є певний, не знаю чому, ходили відвідати ті в’язниці і те що там було. Чи вони були в самих в’язницях чи були назовні, я не знаю. Те що люди бачили – то був один жах. Коли відступали большевицькі війська, вони в страшний спосіб винищували в’язнів, їх торторували в різний спосіб, розпинали… То, що оповідали ті хто то бачив, я довідався значно-значно пізніше. Дітям про це ніхто не хтів говорити.

Німці прийшли, як я вже згадав в червні 41р. Це був період в 3 роки, коли дуже інакша була ситуація, але вона не була для нас дуже щаслива. Були великі надії. Ми знаємо з листа, який митрополит Шептицький разом іншими написали до Гітлера, якщо цей лист є справді автентичний, що можливо. Вони йому закидають, і то треба подумати яка то є відвага – Гітлерові закидати щось, те що він говорив, обіцював то значить дати можливість нашому народові розвиватися, що він це все знехтував. Знаємо, що бажання німців було супроти нас, було використовувати нарід як свого роду, можна сказати, кріпаків, щоби годували німецьку державу. Але це є знову ж розділ, який я сьогодні залишу. Хотів би звернути увагу на щось іншого, на другу, що так скажу, секцію цієї конференції, а саме часи побуту поза межами України. Отже ми – наша родина не думали колись виїздити з України, думали тільки перечекати воєнну акцію – здобуття Львова десь поза межами Львова. Бо сподівалися, що будуть запеклі бої і ми виїхали в гори, чи радше підгір’я і там надіялися перечекати. Але батьки пригадали собі, що ми вже були на листі до вивозу в 41р.. Якимось чудом батько про це довідався і рішили не лишатись. Німці нас взяли до переходового табору в Штрасгофі. Там мали нас примістити чи призначити до якоїсь фабрики зброї, бо ті фабрики були солідно бомбардовані і туди посилали чужинців. Але нашій родині вдалося втекти з табору і ми так перечекали до кінця війни, я не буду там ті подробиці ще різні розповідати. В кожному разі при Божій помочі щасливо вдалося знайтися в так званій горішній Австрії. Це були часи після війни, часи щодо скажімо обставин таких побутових – часи досить складні. Але вже було, сказати, багато надії тим більше, що ми попали до т. зв. американської зони. Німеччину чотири великі аліанти, що воювали проти Німеччини, поділили між собою Німеччину, Австрію. Кожен з них брав під опіку якусь частину. Відповідно до того були свої порядки. Ми мали щастя, що попали в американську зону т.зв., якось там собі давали раду.

Що було цікаве в тих часах? От моя родини, кінець війни нас захопив на селі, але ми перешли з часом жити в місті в Австрії – Зальцзбургу. В нашому такому переходовому таборі – то був табір для біженців. Їх було в Зальцбургу 4 чи 5. Там зібралося багато нашого народу. І там також постала українська гімназія. Треба подивляти людей – наших вчителів. Це були професори гімназії з України, які не піддалися обставинам, бо можна було собі, так знаєте, легко і нічого не робити, з дня на день чекати на якийсь вивіз кудись на захід північної чи південної Америки чи Австралії. Але вони не гайнували часу, але взялися і зорганізували гімназію. І в тій гімназії нас було поважне число, які починаючи від 8 кляси, навіть матуральних курсів – до першої кляси, одним словом, ціла програма була заповнена, і досить багато було там нас – учнів. Школа виглядала дуже особливо. Це був звичайний деревляний барак, в якому практично нічого не було. Були деревляні столи і деревляні лавки дуже такі нерівні, на яких було дуже трудно писати. Таблиці, на них майже було неможливо писати, бо ломилася крейда. Звідки їх взяли, я не знаю. Книжок ми не мали, ми тішилися, коли хтось нам подарував зошит. Звичайний зошит – то була радість мати, бо все що ми вчилися – ми не мали книжок, ми мусіли все записувати, якщо ми хотіли це запам’ятати. Не було то легко під цим оглядом. Одначе, я то знову повторяю, практично майже на пам’ять але дуже віддано і компетентно взялися до роботи. Коли ми приїхали за океан до Північної Америки, до Канади, до США, і там поступали до школи, то ми були дуже добре підготовані. Беручи до уваги, що ми не мали тих різних засобів, ми з подивом говоримо про ті часи – як ті наші професори зуміли в тих дуже примітивних обставинах все ж таки передати нам достатньо науки, щоб ми могли продовжувати, щоб ми могли не стратити років науки, але могли в Америці, в Канаді, чи взагалі в Західній Європі також, могли продовжувати науку. Крім того в таборах Зальцбургу, де я був, де наша родина жила, а також те все, що я чув про інші табори в Австрії чи Німеччнині – почалося дуже інтенсивне культурне життя, також наукове, скажімо Український вільний університет та інші товариства, Наукове товариство Шевченка та інші почали дуже активно працювати і в тих обставинах, можна сказати, чини чуда, справжні дива – скільки зуміли зробити, скільки появилося цікавих творів і тим подібне. Такий один елемент, який я би хотів згадати ще – це був побут в таборах. Він соціологічно не був добрий час – люди не знали, що з собою зробити. Це треба взяти під увагу. Але те, що нас, може, найбільше мучило, то був страх – а ну ж нас на силу повернуть до Радянського Союзу. Те, що нас усіх, хто був у тих таборах об’єднувало, то власне той страх – а ну ж, не дай Боже, американці чи англійці, які дуже мало що розуміли про совєцьку дійсність рішать, що нас посилати, бо совєти старалися щоб нас дістати знову у руки. Казали, що то все злочинці, що то все люди, які втікали з дому, бо на них були поважні злочини, що вони боялися справедливості радянської і так далі. Ну і американці і англійці вірили тому. Що властиво остаточно переконало, то було коли в Німеччині, коли насилу певну групу людей посадили у вагони, що мали вести їх до Радянського Союзу, раптом з тих вагонів почала текти кров – люди перерізували собі жили радше чим повертатися до Радянського Союзу. І кажеться, що цей факт відкрив очі американцям і англійцям до великої міри. Від того часу вже перестали насилу пересилати. Але, Богу дякувати, це минулось. Перед нами не було ясності куди підемо, бо поодинокі країни брали тих, кого їм було треба. Канада дроворубів потребувала, Бельгія потребувала шахтарів. Тільки люди, які були сильні і молоді могли надіятися на якесь добре місце, хоча тяжку роботу, щоб їх забрали з Німеччини. Бо німці не були раді, що ми там є, ми були для них тягарем. Вони боялися, що ми залишимося для них, для їхньої держави тягарем. В кінці, одначе, Богу дякувати, 48 рік і дальше, Америка, Канада, Південна Америка, Австралія згодилися брати тих людей не тільки так дуже вибірково, але більш загально. Почався великий, великий вихід з Европи до Америки. І там почалося нове життя – інше життя. Ми не прийшли там в пустир, що скажу, там вже було українське життя, там були вже перед нами дві хвилі українських емігрантів – з 19 ст .до кін.19ст. Другу хвиля – після війни Першої світової 20-і роки. Ми прийшли як третя хвиля. Прийшло багато народу і все ж таки, якась підстава була, як я згадав, одначе між тими двома хвилями чи трьома хвилями не було зрозуміння взаємного. Було, так скажімо, холодне наставлення, бо було незрозуміння один одного. Це ми переживаємо сьогодні ще раз. Четверта хвиля і три попередні хвилі. Не дуже радо їх принимають. Отже певні речі повторяються. Про цей наш побут на нових землях можна і треба багато говорити, бо там багато що осягнуто, зроблено багато, хоча були також дуже поважні проблеми. Це був такий проект, який я думаю, може він ще є існуючим, не можу сказати, щоби написати історію нашої еміграції в поодиноких країнах. Професор Василь Маркусь, який недавно помер вже опрацював був наше поселення в Австралії. Але Америка та Канада також як і Бразилія та Аргентина це були ті наші найбільші, найбільш сконцентровані поселення, які вже мали свою історію, свою структуру. Також Західня Европа мала свої особливості. Я тут закінчу. То можна багато говорити, але надіюся, що з вашими питаннями допоможете в якись спосіб щоби висвітлити поодинокі елементи, звернути увагу на багато речей, які до сьогодні існують, які мають свою історію інколи дужу-дуже прикру. Я би хотів тільки сказати тільки одну річ. Були це ті роки, практично 40-і роки від початку війни другої світової до того часу, коли більшість наших людей переїхали на якесь поселення, тих десять років війни самої – жахливої війни. Різних дуже трудних обставин життя тих кого взяли до концентраційних таборів, тих кого насильно взяли на роботу, тих котрих вислали на Сибір, чи інші поселення Радянського Союзу – ті лагери помимо всіх тих жахливих переслідувань. Нарід витримав. Це показує, що якщо є справжня воля – люди стають більше життєздатними. А хто має добру духовну формацію – може і такі найгірші речі пережити і витримати у них і засвідчити тим свою людську гідність. Дякую за вашу увагу і до тепер буду дуже радий могти відповідати на ваші питання, коли ви їх поставите.

Слава Ісусу Христу.