Вечір Пам’яти з нагоди 10-ліття відходу у вічність Героїні Світу Ірини Сеник

Мій спогад  про Ірину Сеник.    

Як німкеня, я познайомилася з українською католицькою церквою 1962 року в Крефельд-Траарі, де містився монастир студитів «Марія Шуц». В 1968 році я як медсестра поїхала в Ганновер. Парохом там був отець  Микола  Іванців. Він очолював там українську громаду. Крім богослужінь, він провадив активне національно свідоме життя.

Пані Валентина Терешкун біла очільницею Організації українських жінок (ОУЖ). Вона й передала мені контакти Ірини Сеник 1982 року. На той час вона ще була в Уштобе в засланні. В той період я дистанційно вивчала теологію і писала працю про Апостола Павла і свободу під назвою «Чи є людина вільною?».
Про це я написала Ірині Сеник і отримала таку відповідь: «Що я думаю з цього приводу? Звичайно, навіть у похмурій в’язниці людина є вільною. Я сама себе переконала. Ваша тема дуже й дуже захоплива. Як же шкода, що я не можу вчитися і писати, і не можу скласти усний іспит. Я надто стара. Мій подарунок страшенно скромний, але, люба Доріс, мої руки такі стомлені… І я теж. Але прошу Вас, не турбуйтеся! Все повністю і цілковито в Божих руках. Як і завжди, сподіваюся на ясне майбутнє».

 Цим подарунком була вишита книжкова закладка з «Козаком Мамаєм», із доданою світлиною. Цей лист я багато разів читала і повертаюся до нього знову і знову, адже він випромінює таку силу віри, яку я тут, на Заході, раніше не знаходила і яку відтоді все шукаю! Під час своїх численних візитів до України я запізнала багатьох людей, які, подібно до Ірини Сеник, черпали життєві сили зі своєї віри. Від них я навчилася дуже багато.

2006 року я несподівано знову зустрілася з Іриною Сеник. На той час ми втратили контакт і я вже думала, що її немає серед живих. Аж одного разу на святкуванні уродин, на які мене взяла з собою Леся Крип’якевич, я зустріла Ірину Калинець і спитала її про Ірину Сеник.

Так я дізналася, що вона мешкає в Бориславі, і наступного дня Леся організувала мій візит до неї. Ми поїхали туди разом і застали її в дуже кепському здоров’ї. Я була страшенно вражена. Її родичка показала нам книжки і вишивки. А потім спитала Ірину: «Тето, а ти пам’ятаєш якийсь зі своїх німецьких віршів?»

Після довгої мовчанки Іринин голос зазвучав страшенно виразно:

Mein Vaterland, mein Vaterland,

für dich gebe ich Herz und Hand,

das Leben, das mir Gott gegeben,

das will ich ja für dich nur geben.

О, батьківщино, рідний краю,
Тобі даю я все, що маю.
Життя, яке дав Бог мені,
Належить все лише тобі.

І я знову відчула її, цю силу! В цьому приреченому, понищеному тілі!
Я ніколи не забуду ту зустріч!

Її відхід десять років тому був звільненням із цього стражденного тіла! Але її Дух живе! Вона живе при Богові, в якого так міцно вірила і якому так довіряла! І вона живе в наших серцях і наших думках, у своїх віршах і текстах, у вишивках і всьому тому, що вона нам по собі залишила. Але передусім вона живе в її великій любові до батьківщини – вільної України.

Нехай її заступництво перед Богом і мужність правлять за взірець новим поколінням українців, які розбудовують вільну, мирну і миролюбну Україну!
Вічная пам’ять! І Слава Україні!

 

Доріс Кістерс,   Німеччина